В Україні офіційно більше немає Дня Перемоги 9 травня в радянському розумінні цього слова. З 2023 року країна відзначає 8 травня як державне свято — День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Це не просто зміна дати в календарі. Це свідомий крок до відновлення історичної правди, визнання величезної ціни, яку заплатила українська земля, та бажання стояти поряд із Європою в питаннях пам’яті про найстрашнішу війну людства.
Українці внесли один із найвагоміших вкладів у розгром нацизму: понад шість мільйонів людей пройшли через фронти Червоної армії, сотні тисяч воювали в партизанських загонах і підпіллі, тисячі — в лавах армій союзників. Водночас втрати України виявилися одними з найтяжчих у Європі. Сьогодні пам’ять про ті події позбавлена парадного блиску та георгіївських стрічок. Вона стала більш особистою, стриманою і водночас глибокою — такою, якою й має бути пам’ять про війну, що забрала мільйони життів і залишила шрами на кілька поколінь уперед.
У цій статті ми детально розберемо, як формувалося свято на українській землі, чому саме 8 травня стало ключовою датою, який слід залишила війна в біографії мільйонів українських родин і як сучасні українці — від ветеранів до молодих волонтерів — зберігають цю пам’ять у реальних умовах сьогодення.
Весна 1945-го: коли війна закінчилася не для всіх одразу
Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини підписали вночі з 8 на 9 травня 1945 року в Берліні. Для західних союзників день перемоги в Європі настав 8 травня — саме тоді набрала чинності угода, підписана напередодні в Реймсі. Радянське командування наполягло на повторній церемонії в Берліні, і тому в Москві та Києві офіційно оголосили про перемогу вже 9 травня. Ця різниця в один день лягла в основу двох різних традицій пам’яті, які існують і досі.
Для українських земель війна закінчилася не в один момент. Київ звільнили ще восени 1943-го, а бої на заході України та в Карпатах тривали до самого літа 1945 року. Багато родин отримали сповіщення про загибель синів і батьків уже після офіційного закінчення війни. Інші чекали повернення тих, хто потрапив у полон або опинився на примусових роботах у Німеччині. Мир приходив поступово, і з ним — величезна втома, голод, руїни та необхідність заново збирати розбиті життя.
В українських селах і містах перші повоєнні роки запам’яталися не парадами, а тихими розмовами біля печей, листами з фронту, які приходили ще довго, і могилами, яких ставало дедалі більше. Пам’ять тоді була живою і дуже особистою — вона ще не встигла перетворитися на державний ритуал.
Українці на фронтах: цифри, які важко усвідомити
Понад шість мільйонів українців було мобілізовано до лав Червоної армії за роки війни. Це один із найвищих показників серед усіх республік Радянського Союзу. Українці становили значну частину особового складу багатьох фронтів — від Сталінградської битви до штурму Берліна. Понад два з половиною мільйони воїнів-українців отримали радянські та союзницькі нагороди. Дві тисячі шістдесят дев’ять осіб з України удостоїлися звання Героя Радянського Союзу.
Серед них були й майбутні відомі люди: льотчик-ас Іван Кожедуб, який збив 64 ворожих літаки, командир партизанського з’єднання Сидір Ковпак, чиї загони пройшли рейдами по тилах ворога, і тисячі безіменних солдатів, чиї імена збереглися лише в сімейних альбомах. Близько двохсот п’ятдесяти тисяч українців воювали в складі польських, чехословацьких, американських, канадських і британських формувань. Українська земля дала війні не лише гарматне м’ясо, а й справжніх героїв, інженерів, лікарів, зв’язківців.
Ціна цієї перемоги для України й досі вражає. За різними оцінками, загальні втрати населення Української РСР — військові та цивільні — становили від восьми до десяти мільйонів осіб. Це один із найвищих показників серед усіх радянських республік. Тисячі сіл було спалено дотла, міста лежали в руїнах, а в таких місцях, як Бабин Яр під Києвом, нацисти та їхні пособники розстріляли десятки тисяч мирних жителів. Пам’ять про ці трагедії — невід’ємна частина українського погляду на ту війну.
Як свято жило в радянські роки та перші десятиліття незалежності
У Радянському Союзі 9 травня стало справжнім державним ритуалом лише 1965 року — до двадцятиріччя Перемоги. До того дня відзначали скромніше. Паради на Червоній площі, хвилини мовчання, покладання квітів до Вічного вогню — усе це перетворилося на обов’язкову програму. В українських містах також відбувалися мітинги, концерти та ходи. Та за офіційним блиском часто приховувалося небажання говорити про ціну війни, про тих, хто воював не лише в Червоній армії, а й в інших формуваннях, про трагедії, які не вписувалися в урочисту картину.
Після 1991 року в незалежній Україні 9 травня продовжували відзначати, але вже з різними акцентами. В одних регіонах зберігалися радянські традиції, в інших — особливо на заході — дедалі частіше лунали розмови про необхідність чесної розмови про війну, включно з роллю Організації українських націоналістів та Української повстанської армії в опорі нацистам. З’явилися перші спроби відмежуватися від імперського наративу. Однак до 2014–2015 років свято все ще залишалося здебільшого радянським за формою та змістом.
2015 рік: перші серйозні зміни в підході до пам’яті
Після Революції Гідності та початку війни на Донбасі Україна почала системно переглядати символи та свята радянської епохи. 2015 року президент Петро Порошенко підписав указ, яким установив 8 травня Днем пам’яті та примирення. Водночас 9 травня отримало нову офіційну назву — День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Мета була чіткою: вшанувати внесок українського народу в перемогу Антигітлерівської коаліції та висловити повагу всім борцям проти нацизму, незалежно від того, в яких формуваннях вони воювали.
Саме тоді з’явився головний символ нових українських комеморацій — стилізований червоний мак. Його вигадав дизайнер Сергій Мішакин за ініціативи Українського інституту національної пам’яті. Квітка виглядає як рана від кулі чи крапля крові — вона говорить не про тріумф, а про жертву та біль. Відтоді мак став звичним на офіційних заходах 8 і 9 травня по всій країні. Це був перший серйозний крок до того, щоб пам’ять про війну стала більш європейською за формою та більш чесною за суттю.
2023 рік: остаточний перехід на 8 травня та європейський вибір
У травні 2023 року Верховна Рада ухвалила, а президент Володимир Зеленський підписав закон «Про День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років». Згідно з документом, 8 травня стало єдиним державним святом, присвяченим закінченню Другої світової війни. 9 травня відтоді офіційно відзначається як День Європи — разом із усіма країнами Європейського Союзу.
Рішення пояснили просто й прямо: Україна як частина європейської родини має відзначати перемогу над нацизмом в один день з усією демократичною Європою. Крім того, це допомогло остаточно дистанціюватися від російської пропагандистської традиції, яка використовує 9 травня для виправдання агресії та міфів про «денацифікацію». З 2024 року 8 травня — повноцінне державне свято (хоч під час воєнного стану вихідний переноситься). Це не відмова від пам’яті про перемогу. Це відмова від радянсько-російської форми її святкування.
| Рік | Дата та назва | Що змінилося |
|---|---|---|
| 1945–1964 | 9 травня — День Перемоги | Скромні урочистості, що поступово перетворилися на державний ритуал |
| 1965–2014 | 9 травня — головне свято | Паради, георгіївські стрічки, урочисті промови |
| 2015–2022 | 8 травня — День пам’яті та примирення 9 травня — День перемоги над нацизмом | З’явився червоний мак, акцент на жертвах і примиренні |
| З 2023 року | 8 травня — День пам’яті та перемоги над нацизмом (державне свято) 9 травня — День Європи | Європейська дата, відмова від радянської форми, фокус на пам’яті та правді |
Як відзначають цей день в Україні сьогодні
У сучасних українських містах і селах 8 травня минає тихо й гідно. Люди покладають квіти та вінки до меморіалів, запалюють свічки, проводять хвилини мовчання. У Києві традиційно збираються в парку Вічної Слави та на Печерську. У Львові — біля Меморіалу українським героям або на Личаківському кладовищі. У маленьких містах і селах головними місцями стають місцеві братські могили та пам’ятники односельцям, які не повернулися з фронту.
Червоний мак тепер — головний візуальний символ. Його носять на одязі, розміщують на офіційних стендах, малюють діти в школах. Волонтери та громадські організації проводять акції «Пам’ятаємо — перемагаємо», збирають історії родин, організовують зустрічі з нащадками ветеранів. Багато українців у цей день переглядають сімейні альбоми, слухають розповіді бабусь і дідусів, шукають імена родичів в архівах. Це вже не масове гуляння, а радше день сімейної та національної рефлексії.
Важливо, що в умовах повномасштабної війни пам’ять про Другу світову отримала новий вимір. Для мільйонів українців боротьба з російською агресією стала продовженням тієї самої боротьби за свободу та гідність, яку вели їхні прадіди проти нацизму. «Ніколи знову» звучить сьогодні особливо гостро й особисто.
Що можна і чого не можна: символи, традиції та повага до пам’яті
У сучасній Україні на офіційних заходах 8 травня не використовують георгіївські стрічки — їх вважають символом російської пропаганди та агресії. Натомість — червоний мак, українські прапори, портрети героїв. Заборонена й радянська символіка, яка асоціюється з тоталітарним режимом. Це не заборона на пам’ять про солдатів Червоної армії. Це заборона на використання їхнього подвигу для виправдання нових воєн та окупацій.
Багато родин зберігають старі фотографії, нагороди, листи з фронту. Ці речі стають частиною особистої пам’яті, яку передають дітям. У школах і бібліотеках відбуваються уроки мужності, зустрічі з істориками, виставки. Головне правило, яке просуває Український інститут національної пам’яті: пам’ять має об’єднувати, а не розділяти. Вона має говорити про жертву та героїзм, а не про реванш чи перевагу.
Особисті історії, які залишаються з нами
За кожною великою цифрою — тисячі особистих доль. Моя бабуся, як і мільйони інших українських жінок, пережила окупацію, втратила братів і довго чекала чоловіка з фронту. Вона ніколи не любила гучних слів про перемогу. Для неї 9 травня було днем, коли можна було тихо посидіти біля вікна і згадати тих, хто не повернувся. Такі історії живуть у кожній українській родині — іноді записані в зошитах, іноді просто в пам’яті дітей і онуків.
Сьогодні, коли багато українців самі захищають країну від нової агресії, ці сімейні історії отримують нове звучання. Діди воювали проти нацизму — онуки й правнуки воюють за право України бути вільною та європейською. Пам’ять стає не лише про минуле, а й про теперішній вибір: бути разом з Європою чи повернутися в імперську орбіту.
Ветерани Другої світової майже пішли. Залишилися їхні діти та онуки. І саме вони зараз вирішують, якою буде українська пам’ять про війну — чесною, європейською, без фальші та пропаганди. Або знову перетвориться на інструмент для чужих інтересів.
Чому це важливо саме зараз
День пам’яті та перемоги над нацизмом 8 травня — це не просто дата в календарі. Це щорічне нагадування, що свобода та гідність потребують постійного захисту. Україна заплатила величезну ціну за перемогу над нацизмом 1945 року. Сьогодні вона знову на передовій боротьби з тоталітарною агресією. І саме тому український погляд на ту війну — тверезий, без парадного пафосу, з акцентом на жертвах і уроках — важливий не лише для нас, а й для всієї Європи.
Коли ви наступного разу побачите червоний мак на чиємусь одязі 8 травня, згадайте: за цією квіткою стоять мільйони імен, розбитих родин і невисловлених історій. І вибір, який зробила Україна — відзначати цей день разом з Європою, чесно й гідно, — це також частина великої перемоги. Перемоги не лише над нацизмом минулого, а й над спробами переписати історію на догоду новим імперіям.
Пам’ять жива, поки ми її зберігаємо. І поки ми пам’ятаємо, хто ми і звідки прийшли.
